Опис експозицій музею
Наша школа особливу увагу звертає на героїко - патріотичне виховання, центром якого є музей Бойової та Трудової слави. Музей Бойової та Трудової слави в нашій школі було відкрито у 1977 р. Його відкриттю передувала десятилітня пошукова робота учнівського та педагогічного колективів школи. Величезну кількість зібраних матеріалів було вирішено систематизувати і оформити. Для цієї мети було виділено кімнату, яка і стала музеєм Бойової та Трудової слави школи-інтернату №2 міста Марганця. Тепер ознайомитись з експонатами та зібраними матеріалами могли не лише учні школи, а й учні інших шкіл, ветерани війни, жителі міста
Робота музею проводиться чітко за планом , який складається на півріччя і затверджується директором школи. В ході роботи можуть вноситись корективи.
Всі експонати відносяться до певної експозиції .
Робота дитячого колективу направлена на поповнення матеріалами розділів експозиції музею, таких як: “Герої боїв”, “Герої праці”. В даних експозиціях знаходяться два фотостенди з фотографіями 221 марганчанина — героїв війни та праці. Про них зібрано матеріали і оформлено альбоми.
“ Партизанський рух в місті Марганці” - тут знаходяться фото учасників партизанського руху. Оформлено стенд “ Наші земляки — учасники Великої Вітчизняної війни”, “ Ратний подвиг” та “Роки грізних випробувань” - розповідає про подвиг народу в роки Великої Вітчизняної війни.
В останні роки активно поповнюємо експонатами Зал Трудової слави. Маємо велику кількість експонатів по культурі та побуту українського народу. Найбільше матеріалів зібрано по розділу “Трудові будні міста”.
Оформлено фотостенд з одноіменною назвою, по історії МГЗК, зібрано великий матеріал за публікаціями до 120- річчя з початку розробок марганцевого басейна, “Етапи великого шляху” Мандзія Я.В. - нашого доброго друга і помічника. Плідна робота з ним дала можливість оформити стенд “Гордість нашого міста”, де розміщено фото всіх Героїв Соціалістичної праці. А зустріч із самими героями праці Мостовим І.І., Молодцем І.М. та рідними Мельникова І.В., дали змогу поповнити експозицію музею. Безцінний подарунок зробив нам найкращий друг нашого музею Петелько Станіслав Павлович. Він подарував нам альбом, де зібрані свідоцтва про його авторські та новаторські досягнення, один з перших екземплярів підземного ліхтаря з ламповим освітленням. На жаль я більше не можу на нього розраховувати. Але можу розраховувати на допомогу його дружини Марії Михайлівни. Ці люди — великі патріоти своєї країни і міста . Марія Павлівна надала матеріали про свого чоловіка і ми створили нові стенди , присвячені Петельку Станіславу Павловичу.
Матеріалів, присвячених 25-річчю створення Організації ветеранів України , немає .
Пошуковцями музею зібрано і оформлено багато матеріалів про воїнів- земляків(Крамар А.І. ,Петелько П. Р. , Прохоренков Г.Г.,Старостін В.С., Лисенка І. С., та ін.) та героїв праці (Мостовий І.І., Молодець І.М., Мельник І.В. та ін..) створюючі життєтворчі проекти, учні мають змогу здійснити певні дії над душею, думками, поведінкою, способом життя та перетворити себе для досягнення щастя, досконалості, вироблення життєвої стратегії самореалізації, в основі якої стоїть творча активність учнів.
Також ми приймали участь в конкурсах міських та обласних. В 2005р., як керівник музею, брала участь в обласному конкурсі «Виховуємо патріотів України» . Нагороджена Дипломом. В2010р. нагороджена Дипломом за участь в обласному етапі Всеукраїнської історико-краєзнавчої акції «Шляхами подвигу і слави».
Наш музей визнавався кращим в 2000.2005,2010рр.,за результатами оглядів ,як кращий музей при навчальних закладах.
В 2011р приймали участь у Всеукраїнському конкурсі «Моя Батьківщина –Україна» в напрямку « Із попелу забуття» з роботою « Солдат Вітчизни Старостін В.С
Згідно до плану , на базі музею працюють старша та молодша групи. Старша група займається пошуковою роботою , оформленням матеріалів ,готують лекції за певними темами: матеріали відповідають віковій категорії учнів: «Законодавство України про права людини» , «90 років Української революції» . Молодша група готує лекції відповідно своєї вікової категорії:»1000р Софійському собору», «Хотинська битва в долі П. Сагайдачного». Молодша група буде і групою екскурсоводів, так як тут більш здібні діти.
Виховна робота в школі тісно пов'язана з роботою шкільного музею:
*Зустрічі з ветеранами війни та праці.
*Уроки мужності для учнів 5-9 класів.
*Екскурсії для учнів шкіл міста.
*Тематичні усні журнали.
*Тематичні класні години до визначних дат з використанням матеріалів музею.
*Випуск газет.
*Проведення екскурсій по видатних місцях.
*Проведення предметних уроків
Працюємо в багатьох напрямках. Діти з інтересом вивчають і оформляють зібрані матеріали, готуючись до лекцій та екскурсій. Дуже цікаво проходять зустрічі з ветеранами війни та праці, дітьми війни. Учні люблять готувати вірші та пісні для гостей. Часті гості у нас в школі наші підшефні ветерани: Лисенко Іван Семенович, Кузьмич Іван Никифорович.Ми не забуваємо вітати своїх ветеранів з Днем партизанської слави, з Днем визволення України та Днем Перемоги. По мірі можливостей допомагаємо ветеранам по господарству. Також приходили до нас в гості Шиш В. П., Котов В.В. Діти з цікавістю вислухали розповідь про трагічні сторінки із дитинства Котова В.В., яке він провів у концтаборі. На згадку зробили фото, які зберігаються в музеї.
Але наша робота розповсюджується не лише на учнівську молодь. Ми раді бачити і батьків дітей , які по мож ливості нам допомагають. До нас приходить багато гостей ,які рідко приходять без подарунків.
За нашою школою закріплений пам*ятний знак ,присвячений пам*яті жертв Чорнобиля. Ми доглядаємо за ним і територією біля нього.
Кожного року до 9 Травня ми здійснюємо походи по місцях бойової слави:
- до пам'ятного знаку загиблим працівникам Рудоремонтного заводу;
- до могили Героя Радянського Союзу Фокіна А.П.;
- до могили кулеметника 333 стрілецької дивізії дивізії Старосєка І.П.;
- до братської могили-меморіалу “Вічний вогонь”.
- до братської могили на громадянського кладовища по вул.. 40років Жовтня.
Провели екскурсії до музеїв шкіл №2 та № 11, міського музею. Наш музей також відвідали учні шкіл №3, №7, №2, №11.
Музейні фонди надійно зберігаються. Зали знаходяться в спальному корпусі . Вдень на поверсі знаходиться чергова, а ввечері і вночі-сторож. Експонати є на обліку в інвентарній книзі. Майже всі експонати ми використовуємо в роботі.
Оновлюємо експозиції та фонди музею: матеріали про міста-герої, тематичні папки, стенди. Діти приймають в цьому активну участь. В наших планах продовжити роботу по вихованню патріотизму в учнів не тільки нашої школи, але і шкіл міста, з залученням ветеранів війни та праці. Зміцнювати почуття національної гордості учнів, виховувати в них усвідомлення себе дітьми великої нації, з глибоким історичним корінням, високою культурою і мораллю — ось такі складні і відповідальні завдання постають перед педагогічним колективом школи. Сутність цих завдань полягає у формуванні громадянина — патріота, творчої особистості з високим рівнем інтелектуального і духовного розвитку.
Керівник музею середньої загальноосвітньої школи №3 Чемересюк Наталія Борисівна, вчитель історії.
МІСЬКИЙ ЕТАП ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ
ЕКСПЕДИЦІЇ УЧНІВСЬКОЇ ТА СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ
«МОЯ БАТЬКІВЩИНА – УКРАЇНАНАПРЯМОК «ІЗ ПОПЕЛУ ЗАБУТТЯ»
«МОЯ БАТЬКІВЩИНА – УКРАЇНАНАПРЯМОК «ІЗ ПОПЕЛУ ЗАБУТТЯ»
Солдат Вітчизни Старостін Василь Семенович
ПЛАН
1. Хлопець з Херсонщини.
2. А потім була війна…
3. Середня Азія : хлібне місто Ташкент.
4. Марганець став його долею.
З попелу забуття
В усі часи основою
духовної єдності народу будь-якої держави був і залишається патріотизм. Від
рівня усвідомлення усіма громадянами патріотичної ідеї залежить соціальна злагода, єдність
суспільства і стабільність держави. Саме цим і обумовлюється важливість
створення ефективної системи патріотичного виховання.
Патріотизм в українському суспільстві – це відданість
і любов до своєї Вітчизни, до рідного народу, громадянська свідомість і
мужність, суспільна ініціативність, готовність трудитися для розвитку
Батьківщини.
В 2011 році
ми розпочали роботу у міському етапі Всеукраїнської експедиції «Моя
Батьківщина - Україна». Нас цікавить багато напрямків, але ми обрали ті, які
нас найбільше хвилюють, до кінця не вивченні і актуальні до сих пір -
тема воїнів Великої
Вітчизняної війни. Багато написано і сказано про цей період. Знято багато
фільмів, створено Меморіали Пам’яті, горить Вічний Вогонь і стоять пам’ятники
воїнам. Але кожній достойній людині пам’ятник поставити не можна. Тому ми
хочемо створити нерукотворний пам’ятник одному із багатьох солдатів Вітчизни,
видатній людині нашого міста, на жаль, нині покійний, учаснику бойових дій,
дуже хорошій людині, Старостіну Василю Семеновичу.
Хлопець з Херсонщини
Херсонщина…Чарівний куточок на
Півдні України. Тут розкинулися широкі лани, зі звивистими річечками прозорої
життєдайної води. Благословенний край з працьовитим народом. На цій землі
народився 4 квітня 1921 року у Великій Олександрівці Василь Семенович
Старостін.
Василько ріс у сім’ї трудівників. Мав молодшого брата, про якого піклувався,
як батько. Батьки весь час тяжко
працювали, тому весь тягар домашніх справ лягла на його плечі. Часи були тяжкі
і непевні: колективізація, індустріалізація, розкуркулення, голодомор. Всі ці
випробування сім’я пройшла гідно.
Хлопчик навчається у школі, йому подобається здобувати знання. Він дуже любить техніку, допомагає татові ремонтувати трактор – перший у колгоспі. Тому після закінчення школи, Василь вирішує їхати навчатися до Підмосков’я в автомобільний технікум. Батькам було шкода відпускати такого помічника, але підтримали його рішення.
Розпочалося для Василя Семеновича
нове доросле життя. (Фото 1)
А потім була війна…
Прекрасні молоді роки. Після закінчення технікуму, у 1940
році Василя призивають до лав Радянської Армії. Службу він розпочав у
Смоленській області у місті Рославль. Служив так, щоб не підвести своїх батьків
– чесно і добросовісно. Це оцінили і його командири і дали направлення на
подальше навчання у Мінську полкову школу командирів. Її він закінчив з
відзнакою. І в 1941 році, в травні, направлений на кордон у районі міста
Бреста. (Фото 2)
З цього
приводу Василь Семенович пригадує кумедний випадок:
«Перед війною, в
кінці травня, мене відправили на затримання порушників кордону. Дали вівчарку і
гвинтівку 1891 року випуску із штиком. Лежу під дощем. Тихо. Темно. Собака
почала нервувати., а я так злякався, що шапка почала падати. ( Василь Семенович
сміється). Я скомандував собаці: «Фас». Вона напала на трьох порушників. Доки
собака тримала непроханих гостей, я запустив сигнальну ракету. Через деякий час
прийшов наряд і забрав порушників. Це
були німці. На заставі вони попросили показати їм того сміливця, який наважився
затримати їх трьох».
Василь
Семенович далі згадує:
Було дуже важко.
Десять днів держали кордон. Німці вступили в Мінськ, де було багато техніки.
Але в бій вона так і не вступила. Потім з Москви прийшов наказ відступати.
Відходили через Брест. Коли минули Мінськ, дійшли до глибокої річки Адровка.
Тут стався повчальний випадок. П’ять
чоловік, серед яких був і я послали в розвідку: з’ясувати ситуацію на
шляху пересування частини.
Через
деякий час ми зустріли загін з 20 чоловік у формі МВД. Привіталися і розійшлися. Відійшовши на деяку
відстань, ми почули постріли. Стріляли в нас. Зав’язався бій. Виявилося, що це
переодягнені німецькі десантники були послані здобувати інформацію. Всі були
затримані». (Фото 3)
Ми відступали далі.(Старий воїн хмурить
брови). Через добу німці дійшли до
Орла. Попереду йшов танковий
батальйон. Для того, щоб знищити частину
танків, вивели наш бронепоїзд. Але сталася неприємність. Снаряд потрапив
у паровоз і бронепоїзд застряг на рейках.
Частина солдат загинула, в живих залишилися офіцер з дружиною. Вони і
вступили в бій. Знищили багато танків, але і самі загинули. Коли підійшли наші
війська, бронепоїзд тягли на канатах декілька кілометрів. Дістали загиблих і
поховали біля залізної дороги.
-
Василю Семеновичу, як складалася ваша подальша доля під
час відступу?
-
Коли дійшли до Вязьми, зустрічали багато-багато мирних жителів. Це було ціле людське
море. Жінки, діти, літні люди. Багато днів у дорозі. Найстрашніше було тоді,
коли налітали літаки і починали обстрілювати беззахисних людей. Таке не
забувається і через багато років. Коли ми були біля Дубровна, повідомили що
висадився німецький десант. На той час нас залишилося 23 чоловіки.
Прикордонників посадили до машини, але далеко доїхати вони не встигли –у машину
потрапив снаряд. Двадцять з двадцяти
трьох загинули. Я був поранений в ногу і контужений. Німці по нас почали
стріляти розривними кулями. Зі мною було
двоє товаришів. (Фото 4)
Один поранений у
рот, а другий в плече. Ми заховалися в жито. Німці нас оточили, а потім
підпалили жито. Я виповз на край поля і побачив, як діти показують німцям шлях
до лісу. Щоб не згоріти живцем, ми як могли переповзли у люцерну. Хотілося дуже пити, але води не було. Жували
листя люцерни, конюшини і таким чином
рятувалися. Пролежали до вечора. Коли стемніло,
вирішили йти далі. По дорозі зустріли
дідуся. Запитали, де можна попити. Він
сам приніс нам відро води. І це відро ми випили втрьох. Йшли всю ніч.
Фото 4. Василь
Семенович з товаришами В. Воробйовим та
О. Єфимовим.
-
Потрібно було переправитися через
Дніпро, але це було неможливо. Німці зірвали міст. Потрібно було перепливати. Шукаючи зручне найвужче місце, зустріли трьох хлопців і дівчат.
Змушені були попросити у них хоч
що-небуть поїсти. Діти побігли в село і принесли молока і хліба.
Рухатись далі потрібні були сили, тому ми вирішили поспати дві години. Потім переправилися через Дніпро до Дубровно. Там були наші війська.
-
Знайшли
генерала і доповіли хто ми такі. Лише дійшовши до Смоленська, ми переодяглися і
поїли. Почалися військові будні. Я з товаришами допоміг погрузити на машину
одяг для таких, як ми відступаючих. Ми сіли також у цю машину. Через декілька
кілометрів зустріли капітана Цвєтнова (він возив секретні документи в штаб). Я його
добре знав і пересів до нього в машину. В машину, де залишилися мої товариші,
потрапила бомба. Всі загинули. А так, як я мав бути саме у тій машині, то
вважали і мене загиблим. Рідні отримали похоронку.
А я лишився живим.
-
Коли
приїхали до Смоленська, потрібно було переправлятися через Дніпро. Я наказав
відправити всі машини з вантажем через переправу. Коли під’їхали до переправи,
то побачили, що там переправляють танки. Вже переправили більше 100 машин.
Чекали довго. І лише вночі, ми наздогнали полк з усіма речами. Ми йшли до Москви.
Ситуація була критичною. Німці були біля Москви. Гітлер
вважав себе другим Наполеоном. Він прилетів у Можайськ, щоб подивитися на
Москву- білокам’яну. Загарбник вже вважав себе господарем країни. Його
супроводжувало багато літаків. Але до Німеччини він вирішив повертатися
поїздом, який за собою руйнував колію. Гітлер боявся, щоб його не наздогнали.
Наші війська запізнилися всього на 15 хвилин. Але ми всі знаємо, чим
закінчилася битва під Москвою. Ворог був зупинений. Наші війська почали наступ.
-
Василю
Семеновичу, я знаю, що Ви воювали і під Сталінградом?
-
Нашу
частину перекинули під Сталінград. Тут
відібрали 200 чоловік одного зросту і одного призову для спеціального загону.
Ми розуміли, що доля країни тепер залежала від Сталінградської битви. Німці
рвались на Кавказ. Але місто ми не здали. Величезна армія Паулюса не виконала
наказ Гітлера. Ціною величезних жертв Червона Армія зупинила рух фашистської
навали. І 2 лютого 1943 року битва під Сталінградом завершилася перемогою наших
військ. Угрупування Паулюса було оточено і взято в полон разом із самим
генералом. Пізніше цей генерал був Міністром оборони Німецької Демократичної
Республіки. Ми його перевиховали. (Василь Семенович посміхається)
-
А
кого Ви пам’ятаєте із своїх командирів?
-
Командиром частини, в якій я служив, був Потолічев
Михайло Семенович. Сам він виріс у дитячому будинку. Це була дуже розумна і
хороша людина. Він завжди турбувався про людей. Дослужився до генерала, і
нажаль, загинув під Берліном. Хочу розповісти випадок, який стався за 30 км від Москви у
Пушкінському районі. Фашисти лютували, декілька розвідників не повернулися в
частину. Тому вирішили звернутися до місцевих жителів. До нас прийшов хлопчик
Володя. Він сказав, що добре знає місцевість і сходить до сусіднього села. Йому потрібно було дізнатися скільки німців,
гармат, танків і кулеметів. Ми готувались до наступу. А ще йому потрібно було
попередити місцевих жителів про ранковий штурм. Володя Кириченко виконав
завдання. За це полковник подарував йому золотий годинник і представив до
нагороди «За відвагу». Юному герою тоді було 13 років. О 4 годині ранку почали
стріляти катюші. Почався наступ. Німці голі вискакували в сніг. З місцевих
жителів ніхто не постраждав. Попереджені Володею, вони вночі поховалися в лісі.
Середня
Азія. Хлібне місто Ташкент.
-
Чи воювали Ви за кордонами нашої країни?
-
Ні, не довелося. В кінці 1944 року я був направлений в
Ташкентське прикордонне військове училище. Закінчив я його у 1946 році. Там
мені запропонували викладацьку роботу.
-
Як Вам жилося в Ташкенті?
-
Це чудове місто. Уявіть собі, Європейська частина
Радянського Союзу лежить в руїнах. В цей час Середня Азія стала житницею і для
армії і для народу. Недарма в ті роки з’явився вислів: «Ташкент – місто
хлібне». Сюди з’їжджалися люди для того, щоб якось прогодувати себе і своїх
дітей. Але ж ви розумієте, що одне місто не може нагодувати всіх. В цьому місті
я зустрів свою долю і одружився.
Через деякий час дружина захворіла. Нам потрібно було змінити клімат. Я був
направлений до Одеси викладачем в артилерійське училище. В 1952 році я знову повертався на Україну.
В поїзді мені стало погано. На станції
Марганець мене зняли з поїзда і зробили операцію. Такий сумний випадок змінив
долю молодого офіцера.
Марганець
став його долею
-
І як же складалася Ваша доля, Василю Семеновичу, в
Марганці?
-
Після лікарні я виписався на вулицю. Речі і документи
залишилися у поїзді. Два місяці з
дружиною жили на вокзалі, бо без документів ніхто на квартиру не брав.
Познайомився з чоловіком з Червоногригорівки, який і приютив нас. Згодом
відновили документи і я влаштувався водієм. В 1954 році отримав квартиру. В цей
час почали будувати автомобільно-траспортне підприємство у районі Ворошилівки.
Його я очолював 25 років. У роботі з людьми керувався принципами свого
командира Потолічева Михайла Семеновича. Я поважав свій колектив і людей, яких
мені довірили.
12 років був членом
міськкому комуністичної партії і 16 років був депутатом Міської Ради.
Мене все життя
оточували прекрасні люди. Я вважаю, що я прожив щасливе життя.
Я ЖИВИЙ, МАМО
Мамо, не плач, я знаю, що плачеш,
Тому що мене ти не чуєш, не бачиш.
А я тебе бачу, до тебе звертаюсь
У темряві ночі на землю спускаюсь.
Приходжу забрати і біль твою, й втому.
До тебе маленьким з’являюсь у сні,
Де ти колискові співала мені
Весною з’являюсь струмком голосним,
Громом небесним, дощем рясним.
Білим туманом тебе обійму,
Знаєш, матусю, як я люблю.
За тебе, ріденька, віддав я життя,
Так що не плач, є у всіх майбуття.
П.І.Роєнко 23.02.2014
р.
******************************
Мамо, не плач. Я повернусь весною
У шибку пташиною вдарюсь твою
Прийду на світанні в садок із росою.
А, може, дощем на поріг упаду,
Голубко, не плач. Так судилося, ненько,
Вічне слово не буде моїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько.
Розкажу, як мається в домі новім.
Мені колискову ангел співає
І рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває,
Душа за тобою, рідненька, щемить.
Мамочко, вибач за чорну хустину,
За те, щ віднині будеш сама.
Тебе я люблю і люблю Україну,
Вона, як і ти, була в мене одна.
Оксана Максимішин-Карабель
Комментариев нет:
Отправить комментарий